Новини

У реабілітації ми стикаємося з важкою проблемою, як втрата мотивації клієнта на перших тренуваннях. Найчастіше це пов’язано зі стереотипами, що склалися про те, що протезом користуватися складно, боляче, але при цьому, абсолютно правильним бажанням у клієнта є, якнайшвидше впоратися з проблемою, що склалася.

Будучи ампутантом на етапі загоєння кукси людина візуалізує, що як тільки вона одягне протез, то відразу побіжить на ньому. Уся ситуація з відсутністю кінцівки перетвориться на страшний сон та буде забута, але це не зовсім так.

Мене звати Світлана, мені 28 і я хочу розповісти свою історію. До 19 років жила звичайним безтурботним життям. На першому курсі університету я потягнула ногу, з’явились болі та припухлість під коліном і лише через півтора року мені встановили діагноз – саркома м’яких тканин. Пройшла курс лікування і повернулась до звичайного життя, відновилась на навчанні. Проте через лікарську халатність було пропущено рецедив і хвороба повернулась вже з метастазами. З тих пір хвороба постійно дає про себе знати.

Мене звуть Артем, і я хочу поділитися своєю історією, щоб люди не сумнівалися та вчасно приймали правильне рішення щодо свого здоров’я та кінцівок.

Все почалося з дитинства, я народився з фізичною вадою, ямкою на хребті. Вона себе ніяк не виявляла, тому лікарі сказали, що нічого страшного, хай росте спокійно дитина.

Але в 10-11 років почала деформуватися стопа на лівій нозі та стягувати пальці. Під час консультації в лікарнях у різних лікарів мені сказали, що треба робити операцію на хребті, бо там була виявлена ​​ліпома та відбулася фіксація спинного мозку. У 2010 році мені провели операцію, я довго від неї відходив, бо паралізувало ноги, потім правда відпустило, і з’явилася чутливість у правій нозі, а ліва стопа залишалася без почуттів та без рухів.

Ампутація втрата кінцівки завжди непросто переноситься людиною, як у психологічному так у фізичному плані. Рішення лікаря про ампутацію як обухом по голові часто стає шоком і для самого пацієнта, і для його родичів. Але не варто зневірятися. Мільйони людей ведуть активне повноцінне життя після ампутації. Вони так само працюють, люблять, одружуються, виховують дітей, онуків, подорожують та насолоджуються життям.

Мене звуть Денис і я хочу розповісти вам свою історію про ДТП, яке сталося  2017 року в п’ятницю 13. В той день я повинен був познайомитися з матір’ю своєї дівчини. Працював я покрівельником, приїхав раніше з роботи, заїхав за моєю дівчиною, вона тоді працювала вихователем в дитячому садочку.

Ввечері 17 квітня 2022 року наш клієнт Олексій Бобчинець здобув «бронзу» в бігу на 1500 м на протезі на Invictus Games.

Мене кличуть Євген, мені 30 років, я народився і виріс у найкрасивішому місті Одеса. Хочу розповісти вам історію, яка змінила моє життя. 30 квітня 2021 року я виїхав на роботу на мотоциклі. Це мій постійний транспорт, за діяльністю я кур’єр. О 15:25 я їхав Люстдорфською дорогою і різко в мій бік повернула машина, яка збила мене.

Леонід Миколайович один із небагатьох, хто заряджав увесь наш колектив позитивом. Клієнт, з яким не просто приємно працювати, а й слухати його життєвий досвід, історію. Людина – навчена життям вирішила трохи розповісти про себе і залишити напуття всім тим, хто опинився в схожій ситуації, як і він сам!

Ми любимо розповідати історії наших клієнтів і ця теж без сумніву – особлива. Наша історія про хлопця, яким надихаються і який не полишає надій знайти однодумців для створення команди.

Сокол Тарас народився у селі Чорниж, що на Волині. На світ з’явився з двома ногами, проте, ліва була коротшою за праву. Перші дев’ять років Тарас ходив майже повноцінно, лише накульгуючи. Однак чим дорослішав юнак, тим різниця у довжині ніг ставала більшою. Коли ж одного разу Тарас упав на ліву, то після цього вже ставати на неї не міг.

Мене звуть Кристина. Торік я потрапила у дтп. В лікарню мене доставили вже без ноги, з численими переломами та дуже важким травматичним шоком. Правду кажучи, я не відразу зрозуміла, що відбулася травматична ампутація ноги, та й ніхто чомусь не наважився мені про це сказати. Виявила випадково сама за кілька днів у реанімації. За короткий період часу було багато операцій. Загалом я лежала в лікарні майже 3 місяці.

Мене звуть Богдан і мені 23 роки. Живу в Одесі, працюю на фрілансі. Народився я не такий, як усі мої брати та сестри. Я “особливий”!

Про Миколу із селища Микольське, що під Маріуполем, країна дізналася 5 років тому. Коля з молодшим братом Данилом та двома друзями на полігоні знайшли снаряд ручного протитанкового гранатомета. Принесли його додому. Гра із вибухонебезпечним предметом призвела до трагедії. Снаряд здетонував. Брат Миколи загинув, а він сам втратив руку та обидві ноги.