Дякую Богу за все!

Мене звуть Богдан і мені 23 роки. Живу в Одесі, працюю на фрілансі. Народився я не такий, як усі мої брати та сестри. Я “особливий”!

Народився у християнській сім’ї, у Херсоні. З дитинства пам’ятаю, як ми завжди переїжджали з місця на місце, поки Бог не подарував нам приватний будинок! Я був першою дитиною в сім’ї, всього нас восьмеро, не рахуючи маму та тата.

Батьки розповіли мені, що коли я народився, лікарі пропонували здати мене в дитячий будинок через мої фізичні недоліки. Але батьки відмовилися це робити, оскільки дотримувалися християнських принципів. Після почутого я вирішив для себе, що хочу щоб мої батьки пишалися мною і я їх не підведу, хоч і в багатьох речах я не був слухняний, але все ж таки мене розпирало бажанням добитися в житті багато чого, щоб вони мною пишалися!

Отже, як я вже сказав вище, я народився з фіз. недоліками: відсутність лівих нижньої та верхньої кінцівок, фаланг пальців на правій руці. Так як у мене не було ноги, мені потрібно було щороку (оскільки я росту швидко) міняти протези на руку і на ногу, щоб як мінімум ходити. І татові доводилося їздити зі мною на місяць, а то й на більше до Харкова, бо там був великий протезний інститут та залишати всю сім’ю. Завдяки його увазі до мене, я навчився дуже багато чого. Я думаю, що я зараз, це виключно татова заслуга!

З самого дитинства Бог подарував мені чудову сім’ю, яка завжди підтримувала! На жаль батьки пішла з життя 4 роки тому, але у мене є ще 3 брати та 4 сестри. Ще Бог подарував мені прекрасних друзів, я практично завжди робив те, що і вони: гуляли, десь вічно «лазили», там де не варто, грали в різні ігри, ходили один до одного в гості, гуляли з ранку до вечора та й і т.д. Друзі мене ніколи не шкодували, не дивилися зі співчуттям! І зараз я розумію, що це був добрий життєвий урок.

Щиро кажучи, я рідко думав про свої “недоліки”, тому що мої друзі мене не вважали таким. Досі, коли вони бачать мене без протеза, дивуються.

Школа в якій я навчався – це теж свого роду було благословенням для мене, досі сумую за всіма однокласниками, вчителями і не тільки. Бог завжди давав мудрості у спілкуванні. Пам’ятаю, у мене з усіма були добрі стосунки. Хоча дивлячись на Ніка Вуйчича, людину без рук і без ніг та її дитинство, то я б сказав, що мені дуже пощастило з оточенням, тому що у нього такої не було, над ним завжди знущалися та приколювалися. Різні люди є довкола.

Якось біг я коридором під час зміни, це був 4-й клас, і раптом я відчув, що щось не так з протезом. Він у мене просто зірвався з ноги і випав за два метри від мене приблизно. Навколо зібралося багато хлопців, щоб побачити те, що вони бачать уперше в житті. Чесно кажучи, я не пам’ятаю їхніх осіб, бо мені було не до того, щоб дивитися на них, але відчував їхні шокуючі погляди. І вони дивлячись на мене, який за кілька секунд підвівся, пострибавши до своєї “ноги”, одягнувши її і пішов далі, залишилися стояти на своїх місцях з подивом від того, що відбувається.

Після закінчення школи я зустрів знайомого хлопця у місті, він привітався зі мною та сказав що пам’ятає мене. Я жартома відповів, що мене не складно запам’ятати, він відповів, що так воно і є. Звичайно, я знатно розгубився, але він нагадав мені про вищезгадану історію. Отак ось люди і запам’ятовуються!

У 4-му класі я дуже хотів піти на спортивну гімнастику, тому що мій однокласник займався нею професійно. Нині він у складі збірної України. Я часто заглядав до нього на тренування і мені дуже подобалося спостерігати. Я сказав мамі, що дуже хочу тренуватися, але тоді я ще не розумів, що мені не можна, але дуже хотілося.

Нас умовили піти на настільний теніс і спробувати, бо колись я не погано грав, за словами тата. Тоді я навіть уявити не міг, що теніс у хорошому сенсі займе стать мого життя. Це була найкраща школа життя!

У 2012 році я поїхав уперше на чемпіонат України, зіграв тоді, чесно кажучи не дуже, але завдяки моєму тренеру Юрію Олексійовичу мене взяли на збори тренуватися разом зі збірною України. Пройшло 2 роки і перший мій турнір відбувся у 2014 році в Румунії, зіграв я теж не дуже, але завдяки команді ми посіли перше місце утрьох. Минали роки, я тренувався, підвищував свою майстерність, побував у багатьох країнах.

Найбільше моє досягнення в спорті це була перемога в команді на чемпіонаті Європи в Словенії, ми тоді взяли перше місце з Мишком Поповим та Максом Ніколенко, який зараз грає на Паралімпійських іграх у Токіо і посів почесне 3-е місце і в команді йде на золоту медаль.

Після закінчення школи я відразу ж вступив до Херсонського державного університету, на фізичне виховання. Пішов на заочну форму навчання. У нас було 3-4 сесії на рік, практично завжди, коли була сесія або екзамени я був у від’їзді на турнірах. Викладачі йшли мені на зустріч, бо я мав високі досягнення у спорті. І тут Бог знову благословив мене оточенням, особливо однокурсниками, класні хлопці! Закінчив навчання в університеті, отримав диплом бакалавра минулого року.

Після закінчення школи та ВНЗ минуло майже 6 років, з багатьма однокласниками та однокурсниками ми досі добре спілкуємося. Навіть трохи сумно це було писати. Життя розкидало нас по різних куточках країни та світу.

А ще після закінчення ВНЗ я вирішив закінчити свою кар’єру в тенісі і наприкінці 2020 року я не підписав контракт, хоч це було і не просте рішення, але я це зробив! Я хотів просто змінити щось у своєму житті, тому що я вже 10-12 років займався тенісом. Чесно сказати, я про це й досі не жалкую!

Один із найяскравіших моментів за ці два роки, це те, що я переїхав до Одеси. Це було поступово, але почалося все з мого першого турніру з тенісу, це було у вересні, якщо я не помиляюсь. Там де я грав сиділи дівчата адміністратори, вони моніторили правильність рахунку, вели трансляцію матчу і т. п. Граючи матчі, вони помітили у мене браслет від four на руці, і запитали, чи я не вірує. І звичайно моя відповідь була позитивною.

З того часу я почав частіше приїжджати до Одеси і все частіше заходив до дівчат у гості. В одну з субот я пішов з ними на служіння в LED church, атмосфера була непередаваною, ніде я ще не зустрічав такої атмосфери, якщо чесно. Поступово я почав вливатись у компанію, дедалі частіше заїжджав у гості, вдавалося потрапляти на різні тусовки тощо. А от удома в Херсоні ситуація була іншою. Я не міг працювати, ні розвиватися. Не знаю, чому, але відчував, що атмосфера не дозволяла. І я вирішив одного вечора, що я переїжджаю. За кілька днів зібрав речі та поїхав до Одеси. Зняв собі один із найкращих бюджетних хостелів, бо я поки що не мільйонер, почав вчити англійську, сам того не підозрюючи, просто спілкуючись із людьми з різних країн. І якщо сказати коротко, з цього моменту я полюбив своє життя! А все завдяки тому оточенню і тим людям, які поряд.

Мене Бог завжди благословляв і благословляє людьми, з якими я колись зустрічався чи спілкувався!

В один з днів я побачив повз чоловіка, що проходив, і помітив що у нього щось не так з ногою, я вирішив підійти і познайомитися, а виявилося у нього теж був протез на лівій нозі, а ще він працює тренером в одному з фітнес залів. Ми поговорили пару хвилин і він запросив мене на тренування, тому що він працює з такими, як я!

До зали я прийшов не відразу, а приблизно через 1,5 місяці після нашої розмови. Я почав ходити тричі на тиждень. Пройшло вже багато місяців із нашої першої зустрічі і зараз я розумію, що це була точно не випадковість. За 4 місяці вже видно результати і це дуже тішить. Тренер старається для мене, вигадує всякі, як він каже «приблуди», працюємо й надалі!)

Якби я прожив все своє життя і в мене запитали б, чи шкодую я про щось, я б однозначно відповів – НІ! Про те, що я покинув професійний спорт, про переїзд до Одеси, воно все того варте! Я задоволений своїм життям, Одесою, моїм оточенням. Дякуємо Богу за все! А мені всього лише 23 роки і все тільки починається!

Про центр “Тєллус” я дізнався, коли мешкав ще в Херсоні. Мені запропонували протезуватися, і я погодився. Зробили протез руки, дуже зайшов по дизайну, практично щодня ношу. Найбільше мені сподобалося в центрі – нові технологи і для приїжджих надається безкоштовне житло. Планую протезуватися в центрі далі, вже навіть подали документи. Ставлення прекрасне, знаєте, приходжу до центру, як до друзів).