Я задумалася і зрозуміла, що найцінніше це життя!

ДТП в травні 2012 року розділила життя на «до» і «після». «До» був свій бізнес, робота в режимі 24/7. Іноді відпочинок, якщо вдавалося вирватися, але «на телефоні» все одно 24/7. Катастрофічний брак часу абсолютно на все: на спілкування з рідними, навіть дітьми, на повноцінний відпочинок, просто на життя.

«Після» … 11 місяців боротьби, 25 операцій, 3 місяці за життя і ногу, 8 місяць вже за ногу. Ногу не врятували, але врятували коліно.

Були моменти, коли хотілося кричати від безсилля, але спасибі лікарям, рідним і друзі, а так само мого оптимізму. Як би важко не було, ми завжди намагалися зберігати «бойовий дух». Були випадки, коли лікарі не вірили, що в палаті лежить вмираюча, лунав сміх і навіть регіт. Так, ми дивилися гумористичні серіали, передачі, фільми. Читали й обговорювали книги. І боролися …

А ще була повна переоцінка цінностей. І питання: «Нема за що?», А «Для чого?». Щоб зупинитися і задуматися: зрозуміти хто ти, для чого живеш, як живеш.

Я задумалася і зрозуміла, що немає нічого ціннішого за твоїх рідних і друзів. І ще зрозуміла (а це легко, коли твоє життя відраховують спочатку хвилинами, потім годинами і, нарешті, цілодобово), найцінніше – це життя. Я навчилася радіти дрібницям, кожному дню, друзям, новим знайомим і новим можливостям. Багато чого. І навчилася всюди знаходити позитив. Адже на будь-яку ситуацію можна подивитися з різних сторін.  Потрібно постаратися знайти позитивні сторони.

Настав момент, коли ми зрозуміли, що ногу врятувати не вийде. Так, що на ампутацію я йшла свідомо. Я знала, що не збираюся ходити на милицях або їздити в колясці (на милицях так і не навчилася толком ходити). Відразу, як тільки це стало можливо, почала готуватися до протезування. Перше протезування було в Миколаєві. Було багато проблем, але я подолала. «Втекла» через 4 дня, після базового навчання.

Так, довелося перебудувати наше життя. Але з’явилися і свої «плюсики». Рідні та друзі стали більше допомагати, цінувати і вони пишаються мною. Ми перебудували наш розпорядок і побут під мої особливості, але при цьому ведемо повноцінний спосіб життя.

Так, мені важко користуватися громадським транспортом (не пристосований він у нас). Але я працюю вдома, віддалено. І те, що я вже не дівчинка, не завадило мені освоїти і продовжувати освоювати нові можливості. Я постійно вчуся. А зараз для цього є маса можливостей. Зараз навчаюся на курсах з програмування. Хочу ще освоїти анімацію. У мене маса віртуальних друзів, з якими я спілкуюся, сперечаюся, вчуся у них. І не важливо, в якому куточку світу вони знаходяться.

У минулому році я перший раз побувала в повноцінній відпустці, ще й за кордоном. Греція, Родос – це була моя мрія. Був дуже складний переліт, 2 пересадки. Зате є з чим порівняти. В аеропорту є послуга, зустріч і супровід людей з особливими потребами. Це безкоштовно. І ставлення там до людей з обмеженими фізичними можливостями зовсім інше. Всі, в будь-яку хвилину, готові допомогти, всі ставляться дуже позитивно і доброзичливо. Та й самі інваліди (не люблю це слово) – інші. Вони не мають жодних комплексів, спокійно ходять в коротких шортах, спідницях, майках. Я багато чому у них навчилася. Відвідала масу цікавих екскурсій. Так, було не просто, ходила не один десяток кілометрів, але воно того варте.

Я і до поїздки в Грецію намагалася вести активний спосіб життя. Ми сім’єю виїжджали на природу, в парки, в село. Я каталася верхи. Правда кумедно вийшло, я відкатала кіл 5, і тільки коли попросила поставити коня іншим боком, тому, що не зручно буде злізти, інструктор дізнався, що у мене протез. Був в шоці. Дуже хочу поїхати в Софіївський парк, дуже люблю його. У мене є маленький квадрацикл, так що великі відстані нам не перешкода.

Обожнюю плавати і пірнати. Дуже люблю воду, але море найбільше. Плаваю до тих пір, поки чоловік і діти не починають кричати, що я вже водоростями покрилася і напевно хвіст з зябрами виросли.

Домашні клопоти теж ніхто не відміняв. Будинок, тварини, невеличкий город. Я дуже люблю готувати, приймати гостей. Шукаю нові рецепти в інтернеті, пробую і експериментую.

Протезування нижньої кінцівки проходжу в Центрі «Тєллус». Ось уже 4 роки вони для мене, як друга сім’я.

А людям, хто, як і я потрапив в непросту життєву ситуацію, хочу побажати: не падати духом. Шукайте позитивні сторони, цінуєте і радійте життю. Вчіться жити, а не виживати. Працюйте над собою (зараз багато можливостей). Є маса прикладів простих людей, які, не дивлячись ні на що, показують прикладом, що життя триває.